„Життя в ім’я науки і України“ до 180-річчя від дня народження Івана Пулюя

Пулюй Іван Павлович Пулюй — видатний український фізик, електротехнік, винахідник, публіцист, перекладач і громадський діяч.

Він народився 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлів. Нині це селище міського типу Чортківського району Тернопільської області, проте тоді населений пункт належав до Королівства Галичини та Володимирії Австрійської імперії.

Батько Івана — освічений греко-католик Павло Пулюй — впродовж 1861-1865 років був бургомістром Гримайлова. Мати — Катерина з дому Бурштинських.

Родина Пулюя була релігійною та заможною. Займалася землеробством і бджільництвом — мала 36 гектарів землі та близько 100 вуликів.

Спершу майбутній науковець закінчив початкову школу у Гримайлові. Після цього вступив до Тернопільської класичної гімназії.

Впродовж навчання в гімназії став співзасновником (разом із братами Олександром та Володимиром Барвінськими) й активним діячем таємного товариства української молоді „Громада“. Воно збиралося тричі на тиждень (після обіду) на тематичні „засідання“: в середу — говорили про історію, в суботу — про літературу, в неділю — декламували й читали слово Боже.

Будучи студентом першого року навчання, освічений юнак переклав рідною українською мовою підручник з геометрії для українських гімназій (хоча на той час таких ще не існувало).

У 1865 році Пулюй закінчив гімназію. При цьому він був цілком сформованою особистістю. Патріотом, який твердо усвідомлював мету свого життя й розумів, що має робити для її досягнення.

Того ж 1865 року Іван вступив до Греко-католицької духовної семінарії у Відні. Там він поєднував навчання з перекладами духовної літератури українською мовою.

У 1865 році заснував товариство українських богословів у Відні.

У 1869 році разом з іншими українськими студентами-„громадівцями“ заснував у Відні легальне студентське товариство „Січ“ (згодом його діяльність високо оцінив Іван Франко). Уклав і видав народною мовою Молитвослов.

На тлі літературної діяльності у 1869 році вперше зустрівся з Пантелеймоном Кулішем (у Відні).

Пізніше, у 1871 році, разом із Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким взявся за перший переклад Біблії українською. Тоді ж вийшли у світ переклади чотирьох Євангелій — від Івана, Луки, Матвія та Марка.

Впродовж останнього року навчання в духовній семінарії він відвідував лекції з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Тоді ж склав на відмінно екзамени з основних університетських математичних курсів.

Науки настільки захопили молодого Пулюя, що він відмовився від майбутньої духовної карʼєри (адже спершу планував стати священиком) і став студентом філософського факультету Віденського університету.

Навчання юнака тривало впродовж 1869-1872 років, а вже в 1872-1874 роках він працював науковцем у фізичній лабораторії професора Віктора фон Лянґа.

У певний період після закінчення вузу Пулюй хотів повернутись в Україну, щоб жити й працювати там. Однак у Російській імперії його вважали неблагонадійним і відмовили у працевлаштуванні.

У 1874 році Пулюй видрукував у журналі „Доповіді Віденської академії наук“ перші дві статті. Вони були присвячені дослідженню залежності внутрішнього тертя повітря від температури.

У 1874-1875 роках викладав фізику, механіку та математику у Військово-морській академії у Фіуме (нині Рієка — третє за розмірами місто Хорватії).

Саме тоді молодий винахідник сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який став широко відомим у науковому світі (у 1878 році його відзначили срібною медаллю на Всесвітній виставці в Парижі).

У 1876 році Пулюй захистив дисертацію „Залежність внутрішнього тертя газів від температури“ й здобув ступінь доктора фізики Страсбурзького університету.

У 1876 році Пулюй повернувся до Відня і до 1883 року працював асистентом і приват-доцентом у Віденському університеті.

Саме у Відні він винайшов прилад, відомий нині як „лампа Пулюя“. Паралельно з цим українець створив лампу розжарювання нової конструкції, яка набагато підвищувала термін її служби, й отримав на неї патент. Запатентував він також і переносний шахтарський світильник.

Видатні досягнення українського вченого не оминули увагою влада й Німецька вища технічна школа у Празі. У 1884 році на запрошення міністерства освіти Австро-Угорщини він переїхав до чеської столиці (яка стала його другою домівкою і місцем найбільших наукових досягнень).

Восени того ж року Пулюй отримав посаду професора експериментальної та технічної фізики Німецької вищої технічної школи у Празі (зараз — Чеський технічний університет). Там він читав лекції з фізики, електротехніки, наполегливо експериментував.

Саме у цей період українець „знайшов невидимі промені, що проникають крізь тверді тіла“ й взявся за їхнє дослідження. У розмовах із близькими він стверджував, що йому „вдалось побачити невидиме“.

У 1888 році Пулюй заснував електротехнічне товариство у Празі, в якому головував багато років.

На 1888-1889 навчальний рік винахідника обрали ректором навчального закладу, а в 1890 році він став деканом машинобудівного факультету.

Дослідження катодних променів проклали шлях до двох важливих відкриттів у класичній фізиці — Х-променів (у 1896 році) й електрона (у 1897 році).

Так, на початку 1896 року Пулюй провів фундаментальні дослідження природи та властивостей щойно відкритих Х-променів.

У січні вчений зробив й опублікував кілька неперевершених за технікою виконання фотографій, зроблених за допомогою цих променів і сконструйованої ним ще в 1881 році спеціальної „трубки“ або ж „лампи“ (спершу її використовували для освітлення приміщення).

Так науковець отримав перше „рентгенівське“ зображення повного людського (дитячого) організму дуже високої якості.

Офіційно відкриття Х-випромінювання приписують німецькому вченому Вільгельму Кондраду Рентгену, який 28 грудня 1895 року опублікував повідомлення „Про новий тип променів“. Водночас „лампа Пулюя“, що випромінювала Х-промені, була винайдена ще за чотирнадцять років перед тим.

Сучасні дослідники зазначають, що авторство Х-променів могли приписати Рентгенові лише тому, що винахід Пулюя не був вчасно задокументований. Крім того, коли українець дізнався про цей факт, він засмутився й неодноразово повторював: „Ці рурки (трубки, що випромінювали світло, — Ред.) — мої“.

Першість Пулюя у цих дослідженнях визнавав і видатний фізик Альберт Ейнштейн, який був знайомий із українським вченим. В одному зі своїх листів він навіть намагався заспокоїти винахідника: „Не можу Вас нічим утішити. Що сталося — не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном — вся Європа“.

Пулюй на такі слова відповів: „Що має статися — станеться обов’язково. І те, що відбудеться, буде найкращим. Тому що така воля Господня“.

У 1902 році український винахідник заснував та очолив кафедру електротехніки в Німецькій вищій технічній школі у Празі.

Крім того, у 90-х роках ХІХ ст. він відіграв вирішальну роль як керівник проектування та будівництва багатьох електростанцій на змінному струмі в Чехії.

Причому якість проектів та їхня реалізації були дуже високими — навіть із дотриманням екологічних вимог сучасного рівня (мешканці Праги досі використовують електроенергію, яку дає їм „Пулюєва“ електростанція).

Видатний українець долучився також до запуску трамвая в Празі та розвитку телефонних мереж.

У 1906 році з нагоди 100-літнього ювілею Німецької політехніки українського винахідника відзначили орденом Залізної корони ІІІ ступеня – за його наукову та викладацьку працю.

У 1910 році Пулюй отримав хрест ордена Франца-Йосифа і високий титул Радника двору, а в 1913 році його обрали почесним членом Віденського електротехнічного товариства.

У 1916 році науковець отримав навіть пропозицію посади міністра освіти Австрійської монархії, проте відмовився через станом здоровʼя і цього ж року вийшов на пенсію.

Помер Пулюй 31 січня 1918 року у Празі, яка тоді входила до Королівства Богемія у складі Австро-Угорщини. Похований там же — на кладовищі „Мальвазінки“ неподалік центральної частини міста.